STARE DECISIS У КОНСТИТУЦІЙНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Анотація

Принцип (доктрина) stare decisis, наріжний камінь традиції країн загального права, вимагає від судів дотримуватися прецедентів для забезпечення правової стабільності та передбачуваності. Цей принцип, коли він застосовується в конституційному судочинстві, являє собою складний взаємозв’язок між дотриманням судових прецедентів (історичних судових рішень) і динамічним характером конституційного тлумачення. У цій статті автори здійснили спробу розглянути філософські підвалини та практичні наслідки stare decisis у конституційному судочинстві, зосереджуючи увагу передусім на його принципах і притаманних йому суперечностях, особливо в періоди правових і суспільних перетворень.

Авторами шляхом історичного огляду stare decisis було простежено його еволюцію від ранніх систем загального права до сучасного застосування судами, які наділені конституційною юрисдикцією в своїх національних правових системах. Особлива увага приділяється філософському обґрунтуванню доктрини, включаючи аргументи на
користь правової спадкоємності, ефективності судової системи та справедливого ставлення до учасників судового процесу. 

Розглядаються ключові принципи stare decisis, включаючи відмінність між вертикальним і горизонтальним stare decisis, критерії для скасування прецеденту й роль суперпрецедентів. У статті виокремлено нормативні та інтерпретаційні виклики, які виникають у зв’язку зі сприйняттям прецедентів як несправедливих або застарілих. Проаналізовано напруженість між суддівською активністю та стриманістю. Акцентовано на тому, у який спосіб суди дотримуються балансу між вірністю минулим рішенням та необхідністю адаптувати судове тлумачення до актуальних сучасних цінностей.

Завдяки теоретичному й емпіричному дослідженню ця стаття робить внесок у дискусію про роль stare decisis у конституційній юрисдикції. У ній стверджується, що, хоча доктрина залишається життєво важливим елементом судової практики, її застосування має бути «чутливим» до контексту, допускаючи принципові відхилення перед обличчям переконливих нормативних імперативів. Висновки підкреслюють необхідність збалансованого підходу, який поважає правову спадкоємність і водночас ураховує трансформаційний потенціал конституційного судочинства, особливо в часи значних суспільних змін.

Підкреслено, що наслідки stare decisis у конституційному судочинстві є багатогранними, охоплюючи як стабілізуючий вплив, так і потенціал увічнення правової негнучкості. Автори порушують питання рефлексивного й адаптивного застосування доктрини, визнаючи важливість прецеденту для підтримання судової послідовності, водночас визнаючи динамічну природу конституційного права, яке мусить реагувати на мінливі потреби суспільства.